Екклезіаста

Слова речника, сина Давидового, царя Ерусалимського: Марна марнота! говорить речник; марнота над марнотами, — все марне! Що за хосен чоловікові з усієї працї його, що він працює під сонцем? Рід проходить і рід приходить, тільки земля стоїть собі вовіки. Сонце сходить, сонце й заходить, та й квапить знов до того місця, де має сходити. Вітер повіє на полуднє, потім поверне 'д півночі; знай, крутиться навкруги, та й вертається туди, звідки взявся. Усї ріки течуть у море, та й море не переповнюєсь, і туди, звідки взялись, вони неначе вертаються, щоб знов текти. Всї річі трудні; не може чоловік всього висловити; не насититься око, дивлячись, не наповниться ухо, слухаючи. Що було колись, те буде й знов, і що дїялось, те й дїяти меться, й нема нового нїчого під сонцем. Станеться часом дещо, про що люде кажуть: Ось новина! так воно давно вже бувало за попередніх часів. Нема спомину про старовину; так само й потомство не держати ме в памятї того, що колись постане. Я, проповідник-речник, царював над Ізраїлем в Ерусалимі; І віддався цїлим серцем тому, щоб слїдити та мудро вивідувати все, що дїється під сонцем. Тяжка се праця, що її дав Бог людям, щоб нею займались! Видав я все, що робиться під сонцем: — що ж? усе марнота й мука для духа. Криве не буде простим, а чого нема, те нї-що й рахувати. Я говорив в мойму серцї: Ось я став великим, і придбав більш мудростї, нїж усї ті, що царювали поперед мене в Ерусалимі, й серце моє бачило багато мудростї й знання. І направив я свого духа на те, щоб спізнати, що се таке мудрість, і що таке безумність та дурнота; та пересьвідчився, що й се томить духа; Бо в кого більш мудростї, в того більш і смутку; й хто прибільшує знаннє, — прибільшує й гризоти.

От і кажу собі в серцї: Дам я тобі покушати радощів, — заживай добра! Аж і се марнота. Про сьміх сказав я: Дурниця! а про радощі: Що з вас? Подумавши, давай я, підвеселяти себе вином, і, ходючи слїдом за премудростю, придержуватись і сієї дурницї, аж докіль побачу, що гаразд для синів людських, що повинні б вони робити під небом, живучи так недовго на сьвітї. Брався я за великі працї: будував будинки, насаджував виноградники, Заводив собі сади й огороди до прогульки, й насадив у них всяке дерево плодове; Я робив стави — поливати дерева, що росли в гаях у мене; Куповав бранцї й бранки, а то були в мене й домовники; були в мене стада буйної й дрібної скотини більш, нїж у всїх, що перше мене були в Ерусалимі; Призбірав я собі срібло й золото й скарби з царів і земель; завів у себе сьпіваків і сьпівачок і все, що веселить людей, та всякі музичні прибори. Я зробивсь великим і богатим, так що переважив усїх, що бували поперед мене в Ерусалимі, а при всьому тому премудрість моя зоставалась у мене. Чого б нї забажали очі мої, я вволяв їх волю; не уймав мому серцю нїяких радощів; серце бо моє веселилось усїми трудами моїми, й се був мій пай з усїх трудів моїх. Та як поглянув я на все, що мої руки зробили й скільки завдавав я собі клопоту, працюючи, — бачу, що все воно марне, тільки мучить дух, і нїякої з того користї під сонцем. І завзявсь я міркувати, що воно премудрість і що таке воно дурнота та без'ум; (Що вдїє той, що по царі постане? Вже з давен воно зроблено.) І я побачив, що мудрість бере гору над дурнотою, як сьвітло над темрявою: У мудрого очі в голові, а дурний ходить потемки; та пізнав я й те, що суджено долю однаку й сьому й тому. І кажу сам собі; доля дурного, се й моя доля. Про що ж менї було добиватись мудростї? І мусїв сказати сам собі: І се марнота! Мудрого не будуть споминати вічно, так само як і дурного; в будущинї все забудесь, — і, о горе! мудрий вмірає так само, як і дурний. І зробилось менї життє ненавидним, і огидло менї все, що дїється під сонцем; бо все воно марнота й утома духа. І зненавидїв я всю працю мою, що працював під сонцем; бо маю все те зіставити другому, хто постане по менї. А хто знає, чи він буде мудрий, чи дурний? Однакже він буде панувати над тим усїм, що я трудом здобував, та показав себе мудрим під сонцем. І ось — марнота! І я одвернувся й вговорював моє серце, відречись усього, над чим працював під сонцем; Инший бо працює з розумом, розсудливо й корисно, та й мусить покинути працю свою комусь такому, що не робив нїчого в тому, як коли б воно йому належалось. Се марнота, се річ вельми сумна! Бо що буде чоловікові за всї працї його, що томив себе, й за всю журбу серця свого під сонцем? Щодня він журився й побивався, ба й у ночі не було впокою. Чи ж не марнота се? Не у власті людській і се добро, щоб їсти да пити й насолоджувати душу свою тим, що працею здобув. Я пересьвідчивсь, що й се з руки Божої; Бо хто може їсти і вживати без його ласки? Тому бо, хто вгоден йому, дає він мудрість і знаттє й радощі; а грішному, щоб запобігав, дбав і до купи збірав, а вкінцї зіставив тому, кого Бог вподобав. Тут знов — марнота й утома духа.

Усьому під небом свій час і всякому дїлу своя пора: Час родитись і час умірати, час насаджувати й час виривати насаджене; Час убивати й час гоїти, час валити й час будовати; Час плакати й час сьміятись; час сумовати й час танцювати, Час розкидати каміннє й час збірати каміннє; час обіймати й час від обнимань відхилятись; Час шукати й час губити; час збірати й час розкидати! Час роздирати й час сшивати; час мовчати й час говорити; Час любити й час ненавидїти; час воюватись і час миритись. Яка користь буде трудящому з усієї роботи його? Міркував я про ту журбу, яку дав Бог людям, щоб у нїй вправлялись. Усе він сотворив свого часу гарно, й сьвіт вложив їм у душу; тільки що чоловікові не зрозуміти всього твору Божого з почину та й до кінця. Зрозумів я, що їм нема нїчого лучшого, як веселитись і чинити добре, поки й життя їх. І коли хто їсть і пє, й бачить добро в кожній працї своїй, то й се дар Божий. Зрозумів я, що все, що творить Бог, тріває навіки: нїчого до того придати й нїчого з того уймити; Бог чинить усе так, щоб перед ним почесть почувати. Що було, те є й тепер; що буде, те вже було, — і Бог викликає знов те, що минуло. Ще ж бачив я під сонцем: де б мала правда бути, там кривда; де б бути правосуддю, там кривосуддє. І сказав я в серцї мойму: Праведного й безбожного судити ме Бог, бо прийде час про все, а тодї й суд на всякі вчинки. І сказав я в серцї мойму про дїтей людських, що Бог витрібовує їх, нехай знають, що й вони зьвіррє. Доля бо людська й доля зьвіряча однака; як сї вмірають, так і ті вмірають, і одно диханнє у всїх, а людина не переважує зьвіря, бо все марнота. Все йде в одно місце: взялось із перстї й усе вернесь у порох. Хто бо знає, чи дух людський іде в гору, й чи зьвірячий дух ійде вниз, у землю? Оце ж я побачив, що нема нїчого лучшого, як уживати чоловікові своєї працї; бо се доля його; бо хто приведе його поглянути на те, що послї него буде?

І обернувсь я, й побачив всяку пригнобу, що дїється під сонцем, і бачив сльози пригноблених, що нема їм утїшителя; а тут у руках гнобителїв — сила, за тих же нїхто не заступиться. І вважав я тих, що померли, щаслившими над живих, — тих, що вже нема на сьвіті, над тих, що живі ще; А над сих і тих щаслившими — ще ненароджених на сьвіт, що не бачили того зла, яке дїється під сонцем. Бачив я таки, що всяка праця й всяка користь з роботи викликує зависть між людьми. Та й се — марнота й мука духові. Дурень той, хто седить, склавши руки, й гризе власне тїло, приговорюючи: Лучше жменя в спокою над пригорщі, повні працї й марного силкування. І знов я обернувся, та й побачив марноту під сонцем: Людина собі одинока, нї сина, нї брата, а не перестає працювати, очі його ненаситні на багацтво. Та кому ж се я дбаю, й позбавляю душу мою всякого добра? Та й се — марнота й недобра робота! Двом лучше, нїж одному, вони бо мають більшу користь із своєї працї; Бо як один упаде, другий підніме свого товариша. Горе ж одинокому, як упаде, а нема другого, що підняв би його. Так само, як лежать удвох, — їм тепло; а хто самітен, як йому нагрітись? І коли хто подужає одного, то удвох встоять проти його. Троіста нитка не так хутко рветься. Лучший убогий та розумний молодик, нїж старий, а дурний царь, що не вміє приймати поради; Бо той, вийшовши з темницї, стане царем, дарма що в свойму царстві родився убогим. Бачив я між усїма, що ходять під сонцем, із тим другим молодиком, що займе опісля місце тамтого. Безлїч було народу перед ним, а пізнїйші не будуть радуватись ним. І се марнота та мука духові. Уважай на ногу твою*, йдучи в дом Божий, і будь готовий, скорше слухати, нїж приносити жертви робом дурнїв, що навіть не знають, як вони не гаразд чинять.

Не квапся язиком, і серце твоє нехай не посьпішає вимовляти слово перед Богом. Бог бо на небі, а ти на землї; тим нехай у тебе буде слів не багацько. Бо як сни снуються тодї, як багацько клопотів, так і мова дурного виявлює себе многостю слів. Як обречешся обітом перед Богом, то не гайсь його спевнити, не любить бо він дурних; спевни твою обітницю. Лучше не обітувати, нїж, обітувавши, не спевнити. Не давай устам твоїм уводити тебе в провину, й не кажи ангелам (Божим): Се була похибка. На що тобі того, щоб Бог прогнївався за твої слова та й в нїщо обернув дїло рук твоїх? Бо, як у многих видивах сонних, так і в многих словах — багато марноти. Нї! ти бійся Бога. Як побачиш у якій країнї, що тїснять убогого та суд і правду насилують, то не дивуйся тому, бо над високим стоїть висший, а над ними ще висший; Перед же веде в цїлій країнї — царь, а сей дбає про всю країну. Хто любить гроші, не вдовольниться нїколи, хто ж любить багацтво, не похіснуєсь ним. А се — марнота. Намножується статків, та бо намножується й тих, що їх спотребовують; і яке ж тому добро, чиї вони: хиба що дивиться на них своїми очима? Роботящий солодко спить, чи він ізїв мало, чи багацько; а пересит не дає багатому заснути в смак. Є ще одна доскулююча неміч, яку я бачив під сонцем; багацтво, що береже багатий на шкоду собі. Гине се багацтво через нещасливі пригоди; в його родиться син, і йому нїчо не допадеться в руки. Як вийшов нагим із материної утроби, таким і відходить, яким прийшов, і з усього, що придбав працею, не візьме, щоб понести в руцї своїй. Се ж велике лихо: яким прийшов, таким і відходь! Яка ж йому тодї користь, що завдавав собі працї на вітер? А він увесь вік свій їв у потемках, у великій журбі, в досадї та прикростях! От же що здалось менї добрим: їсти й пити та солодко вживати добра з працї своєї під сонцем через увесь час життя свого, що Бог йому дав; бо ж се доля його. І коли дав кому Бог багацтво й достаток, і дозволив ними користуватись та брати з них свій пай, так се — дар Божий. Не довго буде він памятати днї життя свого, тим то Бог і надоложив йому радощами серця його.

Ще одно лихо бачив я під сонцем, а його не трохи між людьми: Буває такий чоловяга, що Бог дає йому достатки, скарби й честь, та й не знає душа його недостачі в нїчому, чого бажає, та не дав йому Бог розуму, хіснуватись тим, а чужий тим користуєсь; се марнота, се сумна річ! Коли б у такого чоловіка була цїла сотня дїтей, і він жив лїта многі, — та й ще умножились днї життя його, а як душа його не втїшається добром, та не було б йому й похорону, то я скажу: щасливший над його плод, перед часом народжений; Сей бо нагло прийшов та й відійшов у темряву, й не знане імя його; Він навіть не видїв і не знав сонця і він спокійнїйший, нїж той. А той, хоч би прожив дві тисячі років, не веселившись добром своїм, — хиба ж не все пійде в однакове місце? Вся праця в людини — для її рота, а душа її не насичуєсь. Чим же переважує розумний дурного? або такий тихий, що вміє обходитись із людьми? Однакже лучше бачити перед очима, нїж тільки жадати. І тут марнота та й утома духа. Що є на сьвітї, тому дано імя, й знають, що се — чоловік та й що годї йому правуватись із дужчим. Багато таких річей, що прибільшують марноту; та що лучше чоловікові? Хто ж знає, що добре про чоловіка в часї марного життя його, що проходить, як тїнь? І хто скаже йому, що буде послї його під сонцем?

Добра слава лучша над пахущі мастї, а день смертї лучше родин. Лучше йти в дім, де плачуть, нїж у такий, де бенкетують; усї бо люде так закінчують, а живущий прийме се до серця. Сумуваннє лучше сьміху; бо в смутку стає серце лїпшим. Серце мудрих — у сумному дому, а серце дурних — у веселому. Лучше слухати докір од мудрого, нїж піснї дурних; Бо реготаннє дурневе — се тріск тернини під казаном. Се теж марнота. Коли мудрий тїснить других, — стається дурним, та й подарунки псують серце. Кінець справи лучше початку, а покірний лучше такого, що високо несеться. Не давай духу хутко в гнїв попадати, гнїв бо в серцї в дурних гнїздиться. Не кажи: Чому то давні часи були лучші теперешніх? бо не мудрість надихає тебе сим питаннєм. Мудрість із достатком — річ добра, іменно же про тих, що бачать сонце; Бо під її захистом так, як під захистом гроша; та знаннє переважує ще тим, що мудрість дає життє тому, в кого вона є. Приглядайсь управі Божій; бо хто б те випростав, що він скривив? У днї щасливі заживай добра, а в днї нещасливі — розумуй: Бог так само сотворив сей, як і той, щоб чоловік нїчого не міг проти його сказати. На все надививсь я за днїв марного життя мого, й на се, що праведний гине в своїй праведностї, а безбожний живе довго в безбожностї своїй; Та ти не будь надто строгим і не показуй себе мудрим над міру: чому тобі себе губити? Не бувай надто грішним і безумним; чому бо тобі вмірати не свого часу? Добре чинити меш, придержуючись одного й не занедбуючи другого: хто боїться Бога, той уйде всього того. Мудрість дає мудрому більше сили, нїж у десятьох старшин у городї. Нема на сьвітї такого праведного чоловіка, щоб чинив добро, нїколи не грішивши; Тим то не на кожне слово зважай, що говорять, щоб не почути тобі часом, як твій власний слуга тобі лихословить; Твоя бо совість мусить сказати тобі, що й ти нераз лихословив другим. Усе це розбірав я по мудрому; я бо сказав собі: Хочу бути мудрий; та мудрість далеко від мене. Далеко все, і глибоко, так глибоко! хто дослїдить? Я звернув серце моє на се, щоб розізнати, вислїдити та розиськати мудрість і розум, і пізнати погань дурноти, незнання та безумностї, — І дознався, що гірше, нїж смерть — се женщина, бо вона — сїть; серце в неї капкани, а руки — ланцюги. Хто добрий перед Богом, — урятуєсь від неї, а грішник спіймається нею. От що я знайшов, каже проповідник, розвідуючи одно за одним! А ще чого шукала душа моя, а я не знайшов? Знайшов я одного мужчину між тисячею, женщини ж нї однієї. Тільки се я знайшов, що Бог сотворив чоловіка правим, та люде пустились на всякі вигади.

Хто рівен премудрому — а все ж таки хто розуміє значіннє річей? — Мудрість у чоловіка розяснює лице його й перемінює насуплений вид його. Я кажу: Чини волю царську, а се — задля присяги перед Богом. Не квап оддалятись од його; не будь упрямим в ледачому дїлї; бо він, що схоче, все може зробити. Слово царське потужне; хто зважиться сказати йому: Що ти робиш? Хто певнить накази, той не дознає лиха; серце в мудрого знає й час і спосіб; Про всяку бо річ є час і спосіб, тільки чоловікові лихо з тим, Що він не знає, що станеться, а хто ж скаже йому, як воно станеться? Нїхто не властен над духом, щоб здержати дух, і нема в його сили проти дня смертї, нема й пільги в службі віськовій, і провина не вирятує винуватого. Все це я вбачав, звертаючи ввагу на те, що дїється під сонцем. Буває часом, що один чоловік панує над другим чоловіком на шкоду йому. Так бачив я, що ховали чесно безбожників, приходили й відходили з сьвятого місця, й забувано їх у містї, де вони так поводились. Та й се марнота. Суд над лихими вчинками не хутко судиться; через те й не лякаєсь серце людське, чинити зло. Та хоч грішник сто раз коїть лихе й тріває в йому, то я знаю, що тільки богобоязливим буде добре, хто почуває почесть перед лицем його; А безбожному не буде щастя й, немов би тїнь, не довго пробуде такий, хто не боїться Бога. Ще ж, буває й ось така марнота на землї: Праведних постигає те, що заслуговали б учинки безбожних, а з безбожними дїється таке, що заслуговали б учинки праведних. І сказав я: та й се — марнота! От і вхвалив я веселощі; бо нема нїчого лучшого чоловікові під сонцем, як їсти, пити й веселим серцем уживати; се ж супроводить його в працї в днях життя його, що дав йому Бог під сонцем. Як звернув я серце моє на те, щоб зрозуміти мудрість і розгледїти все, що дїється на землї, де то чоловік нї в день нї в ночі не має сну, — Тодї спізнав я по всїх дїлах Божих, що людина не второпає того, що дїється під сонцем. Скільки б нї силкувався чоловік дослїдити, він все таки не здолїє виглибити того; і коли б який мудрець сказав, що він знає, то таки він не може того дослїдити.

На все те обернув я серце моє, щоб зрозуміти, що праведні й мудрі й дїла їх у Бога в руцї, та що чоловік нї любови нї ненавистї за те не знає, бо воно далеко перед ним. Усьому й усїм — одно: однака доля праведному й безбожному, доброму й злому, чистому й нечистому; тому, що приносить жертви, й тому, що не приносить жертви; честивому, як і грішникові; тому, хто клянеться, як і тому, хто совіститься клястись. Се ж то й біда в усьому, що дїється під сонцем, що доля однака всїм; тим то й серце в людей повне злостї, й безум у серцї їх, поки живота їх, а потім прилучуються до мертвих. Поки людина в живих, має ще надїю; тим, що живому собацї лучше, нїж мертвому леву; Бо живі знають, що помруть, а мертві нїчогісїнько не тямлять, і нема їм уже заплати, бо й память про них пішла в забуток; І любов їх і ненависть і боротьба їх минулись, і не буде їм вже нїякої частини нї в чому, що дїється під сонцем. Ійди ж, їж твій хлїб, радуючись, і пий твоє вино, веселючись, коли Бог ласкавий на дїла твої. Нехай повсячасно буде на тобі одежа сьвітла, й нехай волос твій буде намащений. Усолоджуй собі життє з жінкою твоєю, що її любиш, через усї днї марної жизнї твоєї, а котру дав тобі Бог за товаришку на всї швидколетні днї твої під сонцем; се бо — пай твій в життю й в трудах твоїх, що ти трудишся під сонцем. Все, що маєш снагу робити, роби руками твоїми; бо в могилї, куди ти йдеш, нема вже роботи, нї роздумовання, нї знання, нї мудростї. І звернувсь я й добачив під сонцем, що не швидким допадаєсь нагорода за побіг; не хоробрим — побіда; не мудрим — хлїб; не розумним — багацтво, й не тямущим — ласка, тільки час і случай у всїм. Бо людина свого часу навіть не знає. Як риба попадається в невід, а птиця запутуєсь у сильце, так і люде ловляться в лиху годину, як вона прийде негадано до них. От іще яку бачив я мудрість під сонцем, а вона здалась менї не абиякою: Було невеличке собі місто, та й не так то людне. Прийшов під його великий царь, облїг його, та й поробив проти його всї боєві прилади; Аж се знайшовся в йому чоловік нетяга розумний та й вирятував городець своїм розумом, а нїхто потім не споминав про сього біднягу. І сказав я: Розум лучше сили, та розумом у чоловіка бідного погорджують і слова його байдуже. Слово тихе й розумне, як його послухають, переважує крик потужного між дурними. Розум лучше військового знаряддя, та одно ледащо попсує часом багацько доброго.

Мертві мухи псують запах пахущої мастї у мироварника; таке ж чинить і мала дурнота в поважного чоловіка з його розумом і честю. Серце в мудрого (повертає) в правий бік, а серце в дурного — у лївий бік. Якою б дорогою нї йшов дурний, — нема в його глузду: кожному виявить, що він дурний. Як запалає в твого старшого досада проти тебе, не покидай твого місця: лагідність охоронить тебе од більшої провини. Є одно зло, яке я бачив під сонцем, се — наче облуд у володаря: Невіжу виноситься високо вгору, а багаті розумом седять внизу. Бачив я рабів — їдуть верхи, а князї йдуть пішки, наче раби. Хто копає яму, сам упаде в її; хто валить мур, того вкусить гадина. Хто переносить каміннє, той може надсадитись, а хто коле дрова, попадає в небезпечність. Як сокира притупиться та й не погостриш вістря, — треба напружовати сили; розум знає тому зарадити. Укушеннє гадини без замови — те саме, що злий язик. Слово з уст мудрого — пожиток, а уста дурного гублять його самого: Перші слова з уст його — дурощі, а конець бесїди з уст його — безглузддє. Дурний говорить багацько оттакого: чоловік не знає, що буде, й хто йому скаже, що станесь після него? Праця дурного томить його; не знає він і дороги в місто. Горе тобі, земле, як твій царь — хлопець, а князї твої їдять від ранку! Щастє тобі, земле, як твій царь хорошого роду, а князї твої сїдають їсти певного часу, щоб посилитись, а не пересититись. Од лїнощів похилиться будівля, а через недбалість текти ме дощ у хату. Бенкетують про веселощі, й вино веселить життє, а срібло за все одвічає. Ба й у думцї твоїй не лихослови цареві, й у ложницї твоїй не клени потужних; бо пташка може перенести слово твоє, й крилата переказати мову твою.

Пускай твій хлїб на пливучу воду*, бо по довгому часї знайдеш його. Роздїлюй частї милостинї між семеро чи й восьмеро, бо не знаєш, яка біда складеться тобі на землї. Як у хмарах повно води, вони лити муть дощ на землю, й як дерево впаде, чи то 'к полудню, чи то 'к півночі, воно там і лежати ме, де впало. Хто позирає на вітер, тому не сїяти, а хто дивиться на хмари, той не жати ме. Так само, як не знаєш вітрової дороги, та як то в утробі в вагітної утворюються кісточки, так не знаєш і творів Божих, а він творить усе. З ранку сїй насїннє твоє й не давай увечері спочивати руцї твоїй, бо не знаєш, чи се, чи те буде удатнїйше, або чи те, чи се однаково добре буде. О, любий сьвіт і весело оку, дивитись на сонце! Коли чоловік проживе й многі лїта, нехай по всяк день тим веселиться; та нехай тямить на днї темні, що їх буде много, хоч і все, що постане, — марнота. Веселися ж, молодику, в молодощах твоїх, попускай серцю твому заживати радощів часу молодощів твоїх, ходи собі за нахилом серця твого й за бажаннями очей твоїх; тільки знай, що за все це Бог тебе на суд поставить. Проганяй тугу з твого серця й відпихай зло від тїла твого та тям собі, що вік дитинячий і молодощі — марнота!

Памятай про твого творця замолоду, покіль не прийшли днї лихі й не настали роки, що про них казати меш: "Не до вподоби вони менї", Покіль не померкли сонце й сьвітло, місяць і зорі, й не насупились хмари по дощі, Тодї, як затремтять сторожі будівлї й хоробрі позгинаються, й мелючі перестануть молоти, бо їх мало зосталось, і запоморочаться ті, що дивляться крізь вікна, І зачиняться двері на улицю; замовкнуть жорна; коли вставати муть, як засьпіває півень, а дочки сьпіву помовкнуть; І висоти стануть їм страшні, а на дорозї будуть боятись; і зацьвіте дерево мігдалове, й ковалик отяжіє, та й кріп розсиплесь; бо ось відходить чоловік у свою вічну домівку, а плакальники готові вже, провожати його улицею; — Докіль не порвався срібний ланцюжок і не розірвалась золота повязка; не розбився глек над криницею та не поломилось колесо над колодїзом; І не вернеться персть, у землю чим вона й була; а дух вернеться до Бога, що дав його. О, марнота над марнотами, сказав проповідник, все марнота*! Опріч того, що проповідник був про себе мудрий, навчав він іще й людей знаття. Він розвідував, розбірав і зложив багацько приповістей. Проповідник старався добірати хороші вискази, й слова правди списав вірно. Слова мудрих — се голки, се гвозди, що добре вбиваються, а хто їх укладає, — від одного пастиря. Що ж більш сього всього, того остерегайся, мій сину: складанню многих книг — не буде кінця, а й багато читання — втомлює тїло. Вислухаймо ж змісту того всього: Бійся Бога й певни заповідї його; в сьому міститься все про чоловіка. Бог бо судити ме все, що дїється; навіть усе втаєне, — чи добре воно, чи лихе.